| |||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||
 | |||||||||||||||||||||||||
…Музей живе за принципом поєднання серйозних документальних блоків і типових міщанських інтер'єрів. Тут має бути цікаво, а не нудно. Зрештою, це і вдається. Підійдіть до будинку за номером 2-б, що на Андріївському узвозі. Ви буквально заклякнете біля колоритного дяді Сьоми, або ж, як його ще називають, Соломона Ізраїлевича. Він, далекий від нашої метушні, сидить собі в охайній смугастій сорочці та жилетці за швейною машинкою «Зінгер» зразка 1900 року та шиє якійсь мадам вбрання. Це звичайний подільський кравець, котрий тримає марку, а не доморощений сучасний «кутюр'є». На його увагу чекає франтуватий молодик, який читає «Правительственный вестник» 1901 року і, можливо, слухає платівку-шлягер «Ей, мам-бо!» на патефоні. На стіні ? великий годинник і портрет дяді Сьоминого сина.Поки кравець працює, поряд (вважай ? в іншій квартирі) романтична Проня Прокопівна в «модернових» шатах (згадаймо: «все по-модньому та по-іностранньому…», «такою павою на Хрещатику сяду!») з блискітками і боа грає на фортепіано пісеньку «Да, я бабенка, все знаю тонко» з оперети «Тореадор». На жаль, почути ми не можемо, лише помилуємося тилком нашої пані. Біля цих знаних чи не всіма мешканцями Подолу щодня збираються люди. Зацікавлено роздивляються, щось обговорюють, руками водять по вітрині. Саме так. Наші старі знайомі ? експонати Музею однієї вулиці, а створив їх натхненно молодий художник Андрій Вутянов. Тепер це і реклама закладу, і експозиція. Всередині теж не менш цікаво й незвично. В прямому розумінні новий старий музей. Старий, бо, по-перше, присвячений давнім добрим часам і їхнім людям; по-друге, існує з 1991 року. Але водночас і новий: експозицію оновлено місяць тому; справили новосілля в чудовому приміщенні. Розкішний багатоповерховий будинок споруджено у 1913-1915 роках в еклектичному стилі. Недавно його відреставрували ? сам може бути експонатом. З ним пов'язано чимало відомих імен та подій. Зокрема тут жив професор Духовної академії, засновник і голова філософського товариства, колега батька Михайла Булгакова Петро Кудрявцев. З розповідей його дочок відомо, що під час Першої світової війни власник виселив усіх наймачів квартир і влаштував тут безплатний госпіталь для поранених. Цей будинок, до речі, один із небагатьох нині на Андріївському узвозі, де мешкають люди. А на першому поверсі зберігають спогади про тих, кого називали міщанами, вченими, художниками, музикантами. Тогочасне життя на межі століть здається нам затишним, спокійним і недоступним. З будь-яким предметом музею, тобто експонатом (їх тут понад п'ять тисяч), пов'язана певна історія. Ось, приміром, дивовижної краси праска. Якось ще в старе приміщення ? на Андріївському, 22-б ? зайшов будівельник і… остовпів. Чоловіка вразило побачене: старовинні меблі, посуд, картини… Незвичність інтер'єру надихнула на благодійність. Отож і приніс сімейний раритет ? праску своєї бабці. За якийсь час він завітав у музей і, побачивши рідну праску, так розчулився, що сів на підлозі біля неї і всім, хто заходив, пояснював: це від нього. Взагалі тут в усьому відчувається іронія, незлоблива насмішка. Чого варті декоративні щити з рекламними текстами із газет «Киевлянин» і «Киевская мысль» 1905?1917 років, а також адресно-довідкової книги «Весь Киев“! Щоправда, гумору там було більше, ніж у нинішніх «Жовтих сторінках». «Моды, плиссе, жако, сукно, плюш, ковры. Дешево», «Школа пулеметчиков», «Важно для домохозяек. Дезинфицирующий порошок», «Требуйте везде одобрин Лебедева ? средство, уничтожающее мозоли и бородавки с корнем», «Лучший друг желудка ? вино Сен-Рафаэль». Відтворили все це, як сказала завідувачка відділу музею Владислава Осьмак, золоті ручки художника Сергія Рябрконя. Саме в цьому музеї ви дізнаєтеся про поневіряння мешканців будинку за номером 15, так званого замку Річарда. Страшна історія. Ох і намучились люди! Виявляється, все його існування замішане на грошах, боргах, фальшивках. За переказами, господар будинку загинув за нез'ясованих обставин на Транссибірській залізниці, залишивши вдову з п'ятьма дітьми і борг у 100 тисяч рублів. Метикована жіночка взяла позичку в банку, добудувала дім, а потім продала за 112 тисяч рублів. Новий власник прокляв тоді день і час, коли придбав його, бо робітники чи за щось по-мстилися, чи пожартували. Вони «нафарширували» конструкції порожніми яйцями. Повітря, проходячи через них, породжувало жахливі звуки. Дім плакав, стогнав, завивав. Люди тремтіли від жаху. На щастя, там жив професор-історик Степан Голубев, котрий якось у димарі виявив яйце, все зрозумів і розвінчав «нечисту силу», опублікувавши навіть про це статтю в газеті. У 20-ті роки з розкішних квартир зробили комуналки, але ще й у 60-ті чути було «потойбічні» звуки. Попри таку славу в цьому домі на початку століітя мешкала мистецька еліта ? художники Фотій Красицький, Григорій Дяченко, Іван Макушенко, скульптор Федір Балавенський, розташовувалася дирекція сатиричного журналу «Шершень». Музей живе за принципом поєднання серйозних документальних блоків і типових міщанських інтер'єрів. Тут має бути цікаво, а не нудно. Зрештою, це і вдається. Можливо, років за 20?30 і на сам Андріївський узвіз повернеться нормальне життя, бо засилля ресторанів для нього не типове. У 1870-х роках він уже пережив розквіт ігорного бізнесу, публічних будинків, а потім став, як сказав Віктор Некрасов, «найбільш київською вулицею». Тож не полінуйтеся, сходіть до дяді Сьоми і Проні Прокопівни на Андріївський узвіз, 2-б. Там вас гарно приймуть і розважать. Гроші для цього не потрібні. Олена СЕДИК «Хрещатик»
| |||||||||||||||||||||||||
| Добавить комментарий | |||||||||||||||||||||||||
| |||||||||||||||||||||||||
ЛІГА.Новости:
УБР.Новости:
АСН(р)У